Сценарій виховного заходу "Не скупіться, люди, на добро!"(5-6 клас)

       НЕ СКУПІТЬСЯ , ЛЮДИ, НА ДОБРО!
             Милосердя, доброта. Ще з часів давньоруських благодійність була в традиціях нашого народу. Цілком природним і закономірним вважалося допомогти знедоленому, нещасному, поділитися шматком хліба, дати притулок бездомному, захистити старість і немічність, порятувати хворого чи каліку, захистити скривдженого.
                       НАМ БИ ПРО ДУШУ ХОЧ РАЗ НЕ ЗАБУТИ…
Нам би про душу хоч раз не забути,
Нам би хоч трохи добрішими бути.
Ми лиш раз – так уже повелося  -
Живемо на цій грішній землі.
Хай прокинуться сплячі душі,
Що як квітки у квітнику,
Що потребують дощу і суші
На довгім життєвім віку.
Хай романтика віри й любові,
Слова людського тепла й доброти,
Нам порожнини в душах заповнять,
Куди вже війнули ринкові вітри.
     -    Людина  починається з любові, а любов виростає з дитинства.
( лунають звуки сопілки)  Уривок з легенди « Гнатова сопілка»

    -    Мамо, я люблю степ, люблю ліс,парк, поле, затишні луги. Мені, мамо, уявляється, що кожна травинка, кожне деревце, кожний кущик теж живі, як і ми, люди. Тільки живуть вони своїм загадковим життям. Хіба ви ,мамо, не відчуваєте на собі і не помічаєте тієї краси, яку нам світ подарував? Ось дідусь Гнат, коли бере сопілку і починає грати, то вівці перестають пастися, слухають чарівну сопілку. Травичка перестає коливатися, завмирає все навкруги, земля теж слухає сопілку діда Гната.
   -   Слухаймо душу природи, як душу людини, пізнаваймо її загадкове життя, любімо і бережімо, тільки тоді збережемо світ.
  -     Людина народжується, людина помирає… це не горе. Це закон природи. Але людина  не просто приходить, а потім залишає нас. Вона приходить у  життя людиною і повинна піти … людиною. Ми пишаємося тим, що нам дано життя, дана молодість, дано кохання, нарешті, дано людське серце.
 - МИЛОСЕРДЯ. Все частіше ми чуємо це слово, звертаємось до нього  . Яким важливим і необхідним воно є у нашому житті. Чи вміємо ми співчувати біді свого ближнього, чи завжди приходимо на допомогу тим , хто потрапив у нелегке становище? Чи завжди проявляємо людяність, доброзичливість до тих, хто цього потребує?
                    НЕ ГОВОРИ ПРО ДОБРОТУ
Не говори про доброту,
Коли ти нею сам не сяєш.
Коли у радощах витаєш,
Забувши про чужу біду.
Бо доброта не тільки те,
Що обіймає тепле слово.
В цім почутті така основа,
Яка з глибин душі росте.
Коли її не маєш ти,
Пораниш людяне в людині.
Немає вищої святині,
 Ніж честі сяйво доброти.
    Милосердя й доброта – як два крила, на яких тримається людство. Як же могло так статися, що милосердя втратило сьогодні свою цінність? Невже для того, щоб  ви іскрити доброту із наших сердець, потрібен землетрус чи Чорнобиль? Хіба в звичайному плині життя немає людей, які потребують допомоги?
     В Україні проживає 2 млн. одиноких людей. Близько 200тис. з них цілком або частково не здатні обслуговувати себе. 15тис. із них проживає в будинках-інтернатах, їх об’єднує  немічність,  самотність.
        У злигоднях живуть 1.150тис. наших земляків . Близько  30тис. з них мешкають у напіврозвалених халупах. 70тис. ті, хто отримує мізерну пенсію. Є
- і таких немало – що існують за межею бідності.
     Сумні цифри, незвичні. Та це – правда життя. Важко уявити, що люди страждають не тільки від того , що не щодня мають свіжий хліб, а й від того, що не чують вкрай необхідного «Добрий день».
                         
КАЖІМО БІЛЬШЕ НІЖНИХ СЛІВ
Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим,
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.
 Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь загоїть рану
(Чи перший біль, чи то останній)-
Коли б то знати наперед!
Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське коротке -
Короткі в нас слова черстві.
Кажімо більше ніжних слів…
     Лікування добротою потребують не тільки хворі і самотні, а й цілком здорові люди, в яких душа черства й глуха до чужого горя. Лікування милосердям потрібне і тим, хто не бачить і не чує кривди і болю, несправедливості, горя.
   …  Не нарікай на глухість душ людських
І не гостри в злобі на них зубів…
А ти що людям доброго зробив,
Що вимагаєш доброти від них?
Чого мовчиш, подумай і збагни,
Але уже з низької висоти.
І зваж, і переваж, а хто є ти
І, зваживши, нікого не вини.
А сам в своє більмо душі заглянь.
Чи там хоч раз добром світила РАНЬ?
І променем світилася святим ?
І збагнеш, що до своїх страждань
Не відгукнеться власна глухомань.
А ти шукаєш в людях доброти!
  …Послухайте, яку мудру дав батько своєму синові.
                             БАТЬКОВА ПОРАДА
Прибіг щодуху син додому,
До тата голосно гука:
-А я провідав у лікарні
Свого товариша-дружка.
То ж правда, тату, я чутливий
І маю серце золоте?
Замисливсь тато на хвилину
 І так сказав йому на те:
-Коли тебе в тяжку годину
Людина виручить з біди,
Про це добро, аж поки віку,
Ти , сину, пам’ятай завжди.
Коли ж людині щиросердно
Ти зробиш сам добро колись,
Про це забудь, аж поки й віку.
Мовчи й ніколи не хвались.
  Я хочу, щоб кожен із вас підійшов до «дерева роду» , зняв з нього листок і зачитав мудрі настанови. Нехай ця мудрість стане вам девізом у житті.
         ( Музика  … діти по черзі зривають листочки, де записані прислів’я)
   1. Навчаймося добра, як вчаться мови діти,
Щоб потім все життя його творить святе.
 Плекаймо крізь роки троянди ніжні й жито,
Плекаймо у серцях, де сонце золоте..
Даруймо для людей погожі дні весняні,-
Щоб щедрим садом вік святився небокрай,
Щоби беріз пісні лунали до нестями
І повнився добром наш дім і рідний край.
2. Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі зачерствілі.
Несімо правди непогасний стяг,
І кривда в нашу долю не поцілить.
3. Є ще спасіння від недуг людських,
Джерела віднайдімо ми цілющі.
Мов подорожником, торкнімося до них,
Й добром розквітнуть , просвітліють душі.
Людського милосердя еліксиром
Воно, хоч кволе, знову оживе,
У справедливість й людяність повірить.
(діти залишаються біля дошки і дають клятву)
1. Клянемось лицарями бути,(всі)
Завжди «спасибі» говорити.
«Добрий день» та «до побачення»
Мають у житті велике значення.
2. Клянемось лицарями бути,(всі)
І лінь та грубість позабути.
Науки різні знати,
Про етикет не забувати.
3. Клянемось лицарями бути (всі)
У боротьбі зі злом добро здобути.
Нікчему вразити мечем чарівним –
Словом чудовим і цілющим.
Кожен народ, кожне плем’я, кожна людина має якісь свої святині. Велика святиня кожної людини – це, перш за все, пошана до матері.
Приказка говорить, що мати тримає хату за три кути, а батько – за один. Усі клопоти по дому, більша частина праці по вихованню дитини – все це на плечах матері. Вона для добра своїх дітей віддає все: сльози, здоров’я – серця свого не шкодує дитині для її добра. Мати – це той вогонь, який зігріває хату щирою любов’ю, який єднає всіх членів родини.
Мати – всього найкращого, найбагатшого, найліпшого. В усьому світі діти всіх народів вшановують своїх матерів. Мати й батько – найрідніші й найближчі нам люди. Вони нам дали життя, вчать нас людяності, доброті,милосердю, вкладають у наші уста добрі слова.
Чи є в світі що світліше, як мамині очі,
Що зорять за діточками вдень і серед ночі?
Чи є в світі що миліше, я мамині руки,
Що працюють для дитини щиро, без принуки?
Чи є в світі що щиріше, як серденько мами,
Яке б’ється для дитини днями і ночами?
Чи є в світі що дорожче, як мама кохана,
Що трудиться для дитини до ночі від рана?
ЛЕГЕНДА ПРО НАЙСВЯТІШУ МАТЕРИНСЬКУ ЛЮБОВ. « Був у матері єдиний син…»
  Посивілі від горя матері. Ніякою мірою не виміряти, нічим не вилікувати незагоєних ран материнської душі. Та до її щедрот тягнеться все живе. Мати – вічність життя. То ж кажіть своїм матерям ласкаві слова щоднини й щогодини, бо хто ж боронить нас від бід та й від самого себе? Недаремно в народі кажуть: «Болить у дитини пальчик, а у матері серце».
   Земля молодіє від росту, від сонця, від цвіту,
Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла.
Нічого не треба, нічого не хочу від світу,
Лише аби мама на білому світі жила.
  У всіх народів пошана до матері була таким же священним почуттям, як любов до Вітчизни. Мати дає нам життя, вона оберігає родинне вогнище, яке гріє людину увесь вік. А Вітчизна? Без неї ми сироти. Не випадково ми пов’язуємо в єдине любов до матері і Батьківщини. Перед ними у нас спільний обов’язок – любити, шанувати, берегти.
  Одна Батьківщина і двох не буває.
Місця, де народились, завжди святі.
Хто рідну домівку свою забуває,
Той долі не знає в житті.
Чи можна забути ту пісню, що мати
Співала малому, коли засинав?
Чи можна забути ту стежку до хати,
Що босим колись протоптав?
  Три нещастя є в людини: смерть, старість, лихі діти – говорить українська народна мудрість. Старість невідворотна, смерть – невловима, перед цими нещастями ніхто не може зачинити двері свого дому. А від лихих людей можна дім вберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків, а й від вас самих.
  Бути хорошими дітьми – означає не допустити, щоб старість, батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками, Бережи здоров’я батьків. Пам’ятай, що ранню старість і хвороби батькам приносять не тільки праця, втома, а й сердечні переживання, тривоги, прикрощі. Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байдужість сина чи доньки.
  Будьте гідними своїх батьків,
Шануйте, діти, неньку,
То буде вам життя гладеньке!
Шануйте матерів!
Мені болить, коли матуся,
 Що має дочок і синів
Живе одна, немов бабуся ,
На схилі посивілих днів.
Працює вдень, не спить ночами
І часто зрошує сльозами
Тверду подушку на зорі.
Скотину порає в дворі,
А вдень копає на городі,
Уста шепочуть: «Світе мій!
Як важко жить мені одній».
Одна – однісіньке та й годі…
Шануйте, друзі, матерів!
    А зараз, друзі, ми з вами завітаємо на планету, яку на картах світу не позначено. Але вона існує, тільки не в просторі, а в часі. Ім’я її – Старість. Й у свій час кожен з нас, залишаючись жителем Землі, ступає на цю планету. Час там протікає повільно – з довгими ночами, заповненими безсонням, ломотою суглобів, лякаючи ми перебоями в серці.
  І люди сприймають його (цей час) по-іншому: живуть більше в минулому, ніж в теперішньому. У них дивна пам’ять: пам’ятають до найдрібніших деталей події піввікової давності й забувають те, що трапилося тільки що: куди поклали окуляри, ковтнули чи ні таблетку, що їли на обід.
Сині весни пройшли, промайнули,
Наче коні, промчали літа,
Не помітили ви, не збагнули,
Як настала пора золота.
Не сумуйте старенькі, не треба.
Не тримайте у серці жалі.
Ми до ніг прихилили б вам небо,
Щоби легше жилось на землі.
Є закони природи незмінні
Для людей, для птахів, для трави.
Ви простіть нас байдужих, ми винні.
Будем ми ще старими, як ви.
     Старість потрібно шанувати й оберігати. Послухайте повчальну історію.
    «Жила сім’я із трьох поколінь…”
З особливою любов’ю і теплотою змалював образ бабусі І. Драч.
 А бабуся, бабулина, бабусенція
До дівчиська , дівчиниська так і тулиться.
Сиротинка ж, сироту ля, сиро пташечка,
Бабумамця, бабутатко, бабу сонечко..
   Якось в поїзді мені довелося почути цікавий діалог. Молода мама з дівчинкою їхали в село. Поруч з ним сиділа літня жінка, уважно придивлялася до своїх попутників, а потім питає: «Куди, доню, їдеш?» - «По бабусині казки». – «А ти любиш свою бабусю?» Дівчинка гордо змахнула кісками : «А хіба бабусю можна не любити?» Що й казати - мудро підмічено – дитячими вустами глаголить істина.
    Мені хотілося б у зв’язку з цим звернути увагу на одну особливу обставину – про наш моральний обов’язок перед тими, хто безкорисливо передає у спадок свій багатющий досвід і знання. Чи завжди ми віддячуємо їм такою ж любов’ю?
   Любі діти,- каже мати,-
Треба старших шанувати.
То дасть Господь всього світа
Вам вам прожити довгі літа.
Варт пошани сивий волос
І старий тихенький голос.
До тих зморшок придивіться,
Станьте ближче, поклоніться.
   А в баби хата – домовина,
А в баби хата, мов труна.
 Померла баба Катерина
 І третій день лежить одна.
Пообіг баби білі руки,
Як дві оброблені струни…
Є в баби четверо онуків,
Одна дочка і два сини.
Міста далекі заманили
Їх ситий затишок квартир.
А в баби хата, як могила,
Немов забутий монастир.
Нема сльози кому зронити,
Лиш сад за вікнами поник.
І бабин ангел-хоронитель
Склав крила скорботно під рушник.
Сусіда вийшов,гладить вуса,
Не розуміє в чому річ:
Чому це в Катрі кляті гуси
В дворі ночують третю ніч?
Покіль село стелилось спати,
Світила вікна замість свіч…
Ой що ж вам, хлопці, в трьох кімнатах,
Ой що ж вам сниться третю ніч?
Це ж ваша хата-домовина
Сумує тяжко в самоті.
Це ж ваша ненька-сиротина
Одна у смерті, як в житті.
Лежить покірно на підлозі,
Стежки оббігавши усі,
Її старенькі вмиті нозі
В позавчорашній ще росі.
Щось надломилося у світі,
Я кісь підірвані мости.
І по незвіданій орбіті
Летить планета у світи.
По вічнім колу Зодіака,
В одвічній суєті людей
Пливе у вічність біла хата –
Пресвітлий бабин мавзолей.

  Живе одинока людина.
Чому ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким у житті нелюбима
І серце у неї відкрите
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите,
Віддалене горем од світу.
Чому ж ми не прийдемо в хату,
Її не покличем з собою?
Бо буде одна вікувати
Людина з своєю журбою.
Нам легше, бо ми не самотні.
Ходімо ж до неї в світлицю.
І серце людини з безодні
Полине за нами, як птиця.
   Послухайте уважно діалог між сином і матір’ю за віршем І. ВЄРУ
« Мамо, чому?»
- Чом у тебе у косі ясна
- Забриніла сивина?
- Від любові, від …надій,
- Ти ж один у мене, сину мій.
- А в бабусі голова біліє
То ж мене бабуся любить більш?
- В неї діти  - доньки і сини –
Додають сердешній сивини.
- Чом же тьотя біла, як зима –
- В неї ж діток не було й нема?
- Так, синочку, біла геть вона,
- Бо нудьгує цілий вік одна.
  Коли ж людина самотня і за нею нікому доглядати – це одна справа.
Але коли діти відмовляються від своїх немічних батька чи матері  … це жах…
              « У будинку пристарілих»
Виглядала мати із вікна,
Поглядала мати на дорогу:
Другий поверх. Мовчазна стіна
Не розділить радість чи тривогу.
Старість подивлялася на шлях
То оце зосталось тільки й світу…
Привезли сюди на « Жигулях»
Позавчора рідні її діти.
Тут, мовляв, їй буде веселіш
( от сиди, стара, і веселися)
Від думок – полиново гіркіш:
Рідні діти матері зреклися.
Хворе серце плаче по ночах,
Та не шле поклін їй до порогу.
Озовись надією в очах,
Гомінка, натруджена дорого!
Бути людиною – не дуже просто.
Бути людиною – геройство в наші дні.
Устати й крикнути з трибуни, із помосту:
О люди! Залишайтеся людьми!
    Поки старенькі наші бабусі  й мами з нами – ми всі молоді.
Вони – наш захист, наша добра згадка про незгасне світло дитинства. Тримаймося ж їх!
                      Пам’яттю! Спомином! Думкою.
                      Тримаймося за них душею.
  Вірш «Сині весни пройшли, промайнули…»
    Хочеться вірити, Що ніхто з вас не забуде своїх батьків, особливо тоді, коли прийде старість. Що ви будете пам’ятати про своє коріння, про те, що все життя за вами “будуть мандрувавти очі материнські і білява хата».
   Вірш.
 Не забудь ні старця, ні дитину,
        поділись останнім сухарем.
Тільки раз ми на землі живемо.
У могилу не бери провину,
Зло нічого не дає, крім зла.
Вмій прощати, як прощає мати.
За добро добром спіши воздати.
Мудрість завше доброю була.
Витри піт солоний із чола
І трудись, забувши про утому.
Бо людина ціниться по тому
Чи вона зробила, що могла?
Скільки сил у неї вистачало,
Щоб на світі щастя стало.
    Друзі! Добродії! Поряд з вами живуть, а може, доживають свої останні дні ті, кому допомогти можемо тільки ми – я, ви, ваші сусіди, колеги. Зараз, сьогодні! Завтра може бути пізно!
                                 Баммм………..
 З давніх-давен дзвони, окрім богослужіння, повсюдно використовували як набат для сповіщення про якесь лихо, били на сполох під час пожежі, ворожого нашестя.
                           Баммм…….
   Сьогодні вони б’ють на сполох, закликаючи нас до милосердя, доброти. Бо тільки милосердя робить  нас справжніми людьми.
   Учні запалюють свічки і промовляють молитву…
    Помолимось за тих, що у розпуці
Помруть, відірвані від рідних хат.
Помолимось за тих, що у розпуці
Вночі без мами плачуть і не сплять.
                    Помолимось за всіх    2р.
                    Помолимось, помолимось за всіх.
Помолимось за тих, кого лишили мами.
Помолимось за одиноких і сиріт.

 Над нами, Господи, в небесній тверді
 Відкрий свої долоні милосердні
 Помолимось….
Дорогі друзі! Шановні гості! Ось і закінчилася наша зустріч. Я надіюсь, що всі ми станемо трішки добрішими, милосерднішими. І ця година доброти переросте в щоденну потребу творити добро.
 Історія:  Дуже давно жила сім’я з трьох поколінь.
От якось батько наказує синові: «приготуй назавтра візок, бабусю повеземо». Повставали вони до схід сонця, батько виніс свою матір, посадив на візок, покликав сина і вдвох повезли. Заплакала стара, але нічого вже не могла вдіяти.
- Куди ми веземо бабусю? – запитав син у батька.
- До старого шахтного обвалу, бо яка від старої користь, якщо тільки сидить і їсть, а робити вже нічого не може.
Коли приїхали до шурфу, розвернув батько возика і тихенько пустив його разом з бабусею.
- Що ви наробили, тату? – закричав син, навіщо й возика викинули? А коли прийде час, на чому я вас повезу на звалище?
Почув це батько і наче прокинувся, гірко заплакав і поліз до ями – витягати матір і возика.
 Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі зачерствілі,
Несімо правди непогасний стяг
 Кривда в нашу душу не поцілить.
Є ще спасіння від недуг людських –
Джерела віднайдемо ми цілющі…
Мов подорожником, торкнімося до них,
Й добром розквітнуть, просвітліють душі.
Скопімо серце щире, не черстве
Людського милосердя еліксиром.
Воно, хоч кволе, знову оживе,
У справедливість й людяність повірить!

 Я вірю в силу доброти –
Добро завжди сильніше злого,
Дає наснагу, щоб цвісти
І світлу обирать дорогу.
Я вірю в силу доброти,
Що має долю роботящу,
Що хоче, щоб і я, і ти,
І все було на світі кращим.
      Кожен день ми творимо книгу життя. Нехай же сторінки у ній будуть світлі, чисті, прекрасні. Ми повинні відповідати за свої вчинки, цінувати життя, шанувати батьків. Ми – люди, і кожною дниною повинні це підтверджувати.
 По теплій зливі і грозі
Прошу любовію святою,
Щоб сонце сяяло в росі,
Налийся, світе, добротою,
Немов дзвінковою водою,
По теплій зливі і грозі.
. людської треба доброти,
Щоб цвіт з’явився на калині,
Щоб ночі в ранок перейти,
Щоб соловейко тьохкав нині.
Природі, звірові, людині –
Людської треба доброти.
 Бо може тільки доброта ,
У цій землі, у цьому літі,
У цьому хлібі, що зроста,
Любов’ю й вірою в цім квіті,
Життя відстояти на світі
Спроможна тільки доброта.